Національний український костюм

Традиційний чоловічий костюм українців має схожість з іншими східнослов'янськими народами. Основу чоловічого одягу становлять сорочка, вишита з конопляного або лляного полотна і вовняні або суконні штани. Сорочка, що надягається на тіло, часто служить і верхнім одягом. Відмінною особливістю української чоловічої сорочки є розріз спереду (пазушка), прикрашений вишивкою. По конструкції ворота сорочки розрізняються ― зі стоячим, відкладним коміром або без коміра. Варіант сорочки в цьому випадку збирають у збірку, її обшивають тасьмою або вузькою смужкою матерії, таким чином виходить низький стоячий комір, який українці пришивають до коміру сорочки не зверху, а знизу. Відомий українцям і широкий відкладний комір.

Сорочку застібають або зав'язують у ворота з допомогою гудзиків або тасьм. Українські чоловіки носять сорочку, заправляючи поділ її в штани; в цьому також проглядається відміну від способу носіння сорочки поверх штанів у росіян і білорусів, що пояснюється запозиченнями українців від східних кочових народів. У крої сорочки у всіх східнослов'янських народів були відомі вставки під пахвами з трьох - чотирикутних шматків тканини. Однак донські козаки вважали відсутність ластка ознакою відмінності від "мужиків", тобто від селян, яким козаки завжди протиставляли себе. На плечах українські сорочки мали нашивки, нагадують погони або вишиті вставки ― "уставки".

Штани (штани, гачі, сподні, шаровари, холоші, ногавкі, убрання, яку убрали, портяниці) українці закріплювали на тілі за допомогою шнурка або ременя (очкур, гачнік), ― його українці носили з пряжкою. Українські штани, особливо штани козаків, відрізнялися дуже великою шириною. Між штанинками (холоша, ногавиця) вшивалась матня. Вона виготовлялася з прямокутних шматків матерії з підшитим внизу паралелограмом, таким чином утворювалося подобу мішка. Штани шилися з полотна або сукна, українські гуцули з вивороту вишивкою прикрашали нижній край червоних суконних штанів; вишивали світло-жовтими і зеленими вовняними нитками, вишиті кінці штанин завжди відгинають наверх.

Жіночий традиційний костюм українців має безліч локальних варіантів. Етнографічні особливості історико-культурних районів України в одязі проявилися в силуеті, крої, окремих частинах одягу, способах її носіння, колірному декорі, прикрасах. Архаїчні елементи одягу найбільше зберігалися на Поліссі; класичної української вважається одяг Середнього Придніпров'я; в південних регіонах України спостерігалося взаємовплив традиційного одягу різних народів; в костюмі населення Поділля помітно етнокультурна взаємодія українців з молдаванами, а в північно-західних ― з поляками; своїми рисами характеризувалася та одяг українських горян.

Разом з тим, традиційний одяг українців володіє своєю етнічністю, що склалася на спільнослов'янської основі в XVI-XVIII ст. Найбільш типовий комплекс українського традиційного костюма побутував на Середньому Подніпров'ї, частково захоплюючи райони Полісся, Слобожанщини і Поділля. Верхній одяг чоловіків і жінок був схожий по крою. Автор етнографічних описів зупиняється на їх характеристиці: "верхнім одягом як для чоловіків, так і для жінок служили вузькі, абсолютно прямі, обтягуючі тіло, кожухи і свитки, з дуже вузькими стоячими комірами, не закривали навіть шиї. Свита робилася з самого толстого, саморобного сукна: у жінок ― завжди білого, у чоловіків ― сірого, чорного кольору, а кожухи ― з недублених овчин. Кожухи і свитки, дивлячись по потребі, робилися різної довжини, і найдовші з них були трохи нижче колін. До дорожніх свит, одягненим на кожухи, позаду пришивалися мішки, що служили під час холоду або негоди замість башликів".

Основу українського жіночого костюма становить сорочка ― кошуля. Вона довша чоловічої і складається з двох частин ― нижня частина (підтічка) шиється з більш грубої матерії. Сорочки українських горян-бойків і лемків кроїлися з двох частин і надягали окремо. Зустрічаються в українців і цільні сорочки (додільні) ― саме вони вважаються у жінок ошатними і святковими.

Залежно від крою українські сорочки поділяються на три типи: туникообразна, польські (з уставками), на кокетці.

Сорочки шили з коміром і без них. Останній тип сорочки ― найбільш древній ― воріт такої сорочки звичайно збирався в дрібні зборки і іноді обшивався зверху. Сорочка з коміром називається польською.

На Україні можна провести кордон (умовно ― по Дніпру) між обома типами сорочки: у східних регіонах носили сорочки без коміра, в західних ― з коміром, частіше ― відкладним.

Відмітна особливість української жіночої сорочки ― звичай прикраси подолу, кайми (подподольніци) сорочки вишивкою, т. к. він був видний з-під верхнього одягу. Так само прикрашалися і рукави сорочки, особливо в місцях з'єднання рукава з плечем, де полик (уставка) являв собою частіше вишитий шматок матерії чотирикутної форми. Широкі рукави сорочки закінчувалися манжетом (чохла) у зап'ястя. По здавна заведеному звичаю східнослов'янські дівчата до п'ятнадцятирічного віку і навіть до самого весілля носили тільки підперезану сорочку; надягання поясного одягу (поневи) пов'язувалося з заміжжям і переходом у розряд жінок. Понева ― загальнослов'янський елемент традиційного одягу, що прикриває тіло жінки ззаду і закріплюються на талії. В українців існувало три різновиди цього типу одягу: повсякденні без малюнка запаска, дерга та святкових наряд у велику клітку ― плахта. Дерга складалася з трьох зшитих довгими сторонами полотнищ, утворюють собою смугу тканини в 3 м і шириною 60-70 см завдовжки, що охоплює корпус жінки ззаду і підв'язаних поясом. Оскільки дерга ― повсякденний одяг, її шили з чорної або незабарвленої тканини, нічим не прикрашаючи.

Українська запаска відрізнялася від дерги тим, що до її верхніх кутах часто пришивалися тасьми, які зав'язувалися на талії. Зазвичай носили дві запаски, часто ― різного кольору: одна (позадниця, задниця) прикривала тулуб ззаду, інша (попередниця) ― вже першої, надівалася спереду ― її частіше заміняли фартухом. Запаску виготовляли з якісної і тонкої вовняної та однотонної тканини синього, зеленого, червоного кольору. Плахта як святковий одяг виготовлявся з тканини картатого орнаменту; її вручну вишивали вовняними або шовковими нитками. У ранній період відомі плахти, шиті з шовкової матерії або із золотої і срібної парчі.

Подальший еволюцією поневи вважається спідниця (спідниця). На Поліссі були широко поширені вовняні спідниці ― андараки, частіше смугастого орнаменту.

Яскравим доповненням до жіночого костюма були нагрудні прикраси з дорогоцінних каменів, скла, намиста або підвіски з монетами ― "намисто", "дукачі".

Етнічні контакти з інонаціональним населенням не могли не позначитися на традиційному одязі українців. Взаємодія з поруч живуть росіянами, німцями, зі степовими народами знайшло відображення в запозиченнях один у одного культурних явищ і вироблення спільних властивостей. Це підтверджується описом одягу українців Покровської слободи: "Верхній одяг малоросіян чоловіків полягає в плисовому і сукняному козакині або нанковому халаті, шароварах та чоботях, на голові носять картуз або поярковий капелюх. Буденна або вседенний одяг, восени ― сукняна свита (чапаєв), зимою кожух овечий кожух), нагольний або критий сукном, дивлячись по стану. Жінки мають деяку верхній одяг таку ж, як і чоловіки: халат, кожух та чоботи. Але власне жіночий одяг: німецьке сукню, сарафан і спідниця з кофтою. Голову покривають хустками, деякі носять очіпки (волосники), обв'язані хустками. Багато хто з чоловіків голять бороди, залишаючи вуса і всі взагалі стрижуться по-козацьки".

Верхній одяг українців різноманітна як за покроєм, так і за назвами. У науці виділяється 4 типи верхнього одягу:

1. З прямою спиною ― вид плаща, сорочки або халата. Серед них особливий тип широкого халата з рукавами і капюшоном українцям відомий під назвою опонча. Роль плаща грала чуга, чугай, чуганя, який був поширений у західних українців. Чавун лише накидали на плечі, не надягаючи в рукави, тому іноді рукави зашивали внизу і користувалися ними як кишенями або сумкою.

Форму плаща мала манта або гугля українських гуцулів, схожа на великий мішок, відкритий з однієї з довгих сторін. Роль капюшона виконувало дно мішка, закріплене на плечах спеціальними шнурками. На початку XX ст. манта служила виключно обрядовим одягом нареченої під час вінчання.

Фасон сорочки мала робоча верхній одяг для обох статей, виготовлена з полотна ― шушпан. На Дону шушпан носили за поясом.

Халатообразний одяг українців ― кобеняк, кирея, сіряк, свита з кобеняком, стовбовата свита надівався поверх шуби, шили з сукна переважно сірого кольору. Пришитий до нього капюшон відлога, кобко, каптур, бородіця, шанька, богородиця мав форму мішка з заокругленим дном і отворами для очей. Те ж призначення і такий же фасон у східноукраїнського халата без капюшона, але з широким сукняним коміром.

2. Широко поширеним покриємо верхнього одягу в українців був клиноподібний: клини (уси) вшивалися ззаду з боків нижче талії, гострий кінець клина доходив до пояса, а основа виявлялася на рівні подолу. За цим зразком шилися свита, сірак, куцінка, гуня.

3. Верхній одяг, відрізна по талії; нижня частина при цьому збиралася у великі складки (рясі) або в дрібну збірку, пришивалася до верхньої частини. Так шилася спідниця, свита, кожушанка (шуба), кірсетка ― жіночий жакет без рукавів.

4. В останньому типі крою складання робилися не тільки на спині, але і спереду, тобто колом по талії. Такий одягом була чемера, чемерка, чамарка.

Обов'язковою частиною будь-якого одягу в українців був пояс. У міфологічній свідомості східних слов'ян він грав роль оберегу, захисту людського тіла. Ошатні пояси були довжиною до 3-4 метрів, ними обмотували талію в кілька разів, а кінці, що завершуються китицями, звисали до колін або нижче. Колись в українців були в моді шовкові перські пояси, наречену підперізували вишитим рушником; донські козачки підперізували кубелек (рід сарафана) поясом з кованого срібла.

Чоловічі головні убори українців дуже різноманітні за формою, матеріалу і назвах. За формою ― це конуси, циліндри і напівкруглі шапки. Виготовлялися головні убори з хутра (овчини), вовни, сукна.

У числі останніх ― висока смушкова шапка (кучма), зимова шапка з великими навушниками (ушанці, малахай), капелюх з повсті та соломи (бриль). Наприкінці XIX ст. українці стали носити на голові широко поширені серед інших етнічних груп картуз і кепки.

Жіночі головні убори різноманітні по конструкції, але їх об'єднує одне відміну від дівочих ― вони повинні повністю вкривати голову, не залишаючи відкритими волосся. Це також знаходить пояснення в міфологічній свідомості слов'ян; традиція закривати голову жінки збереглася і в XX столітті. З'явитися в суспільстві, і особливо в церкві, вважалося великою ганьбою для слов'янської жінки. Одним з найпоширеніших головних уборів заміжніх жінок був і залишається чотирикутний хустку. Генетично він сходить до головного покривала (намітка, перемітка, серпанок) ― довгого рушника, який зав'язували ззаду, опускаючи кінці уздовж спини. Такий головний убір зберігся в якості національного в західних районах України.

Головний убір кибалка, хомевка, хомля у своїй найпростішої формі має вигляд обруча або дуги, оберненою назад. На нього українки накручували волосся. Кибалка служила в якості каркасу для верхнього головного убору.

Спрощений варіант головного убору українських жінок ― м'яка, легка шапочка (очіпок, чепчик), яка зав'язувалась шнурком, продернутим крізь підшивку. Очіпок Шили з шматка тонкої тканини різних кольорів, з поперечним підрізом на лобі. Підріз робили так, що треба чолом утворювалися дрібні зборки, тканина на чолі залишалася гладкою. На потилиці закладали рубець, через який продергивали шнурок. Ошатні очіпки шили із золотої або срібної парчі. Східноукраїнський сідлоподібний очіпок з двома стоячими гребенями поперек голови випробував вплив южнорусского кокошника з двома гребенями.

Світовою популярністю користувалися українські вінки з штучних і живих квітів зі стрічками як дівочий головний убір. Поряд з ними були відомі й інші: металевий дріт з підвісками, стрічка, хустка, шматок срібної або золотої парчі, картонний круг і т. д. Всі вони ― круглої або напівкруглої форми. Дівочі головні убори не закривали голову і косу ― остання була основною зачіскою української дівчини. Черкаські дружини носять на голові невеликі шапочки з строкатої матерії, і пов'язують понад оних пов'язку, у якій позаду від вузла висять вишиті лопості. Дівки плетуть свої волосся не так, як російські в одну, але в дві коси, обвивають біля голови і пов'язують строкатою пов'язкою, яка винизана бісером. На голову жінки надягали спершу "очіпок" (повойник), стягнутий на потилицю, потім обвивали голову бавовняним рушником, зав'язуючи кінці його на лобі, а дівчата ― під підборіддям і очіпка не носили, по святах ж замість хустки на голову одягали убір з різнокольорових стрічок і ними ж прибирали всю косу.

Взуття українців ― як чоловіча, так і жіноча, виготовлялася зі шкіри, яку спочатку не шили, а закладали складками, морщили, прив'язуючи до ніг довгою мотузкою. Звідси і назва ― морщуні, морщенці, постоли, ходаки.

Шкіряне взуття з високими халявами (чоботи) шився без підборів. Іноді каблук заміняла невелика залізна підкова на п'яті.

Ще в середині XIX ст. переважав особливий вид чобіт, так звані виворотного, підошва пришивалися до чобота зсередини (під завидь), після чого весь чобіт змочували водою і вивертали.

У ранній період українцям були відомі і постоли, які відрізнялися від російських і білоруських прямокутним плетінням, низькими боками і дуже слабко оформлений носком. Носок і боки такого лаптя складалися їх петель, крізь які протягалась мотузка, що зв'язує лапоть і закріплює його на нозі.

Обрядова символіка костюма ― ознака, яка відображає широкий спектр духовних традицій народу, його світогляду і обрядових норм. Здебільшого обрядовими символами були окремі компоненти костюма: хустку або рушник під час сватання, хрестильні пелюшки (крижмо) при пологах, білий (або чорний) хустка при похоронах. Вони мали захистити людину від злих сил, принести добробут, здоров'я, любов. Особливою магічною силою, як вважалося, володіли речі, виготовлені спеціально до того чи іншого обряду власними руками. Так, дівчина неодмінно повинна була пошити сорочку своєму нареченому. Символічне значення мали й обов'язкові подарунки ― чоботи, що зять дарував тещі; намитка ― подарунок свекрухи від невістки. Обрядова функція одягу виявлялася і в специфічних способах її використання. Так, при виконанні більшості ритуальних дій носили одяг навиворіт, тоді як у повсякденному житті це вважалося поганою прикметою. Учасники деяких обрядів нерідко переодягалися в костюми протилежної статі, а також незалежно від пори року носили хутряний одяг. Роль обрядового символа часто виконувала кольорова гама одягу. У весільному костюмі здавна домінував червоний колір. Однак іноді семантика кольору істотно змінювалася. У похоронній одязі чорний колір став символом смутку на рубежі XIX ― XX ст., витіснивши білий, а подекуди синій. Стабільність способів забезпечення обрядових функцій одягу сприяла перетворенню деяких з них етнічні символи.

Традиційне народне мистецтво українців було складовою частиною їх життя ― воно супроводжувало людину від народження до смерті. Будь-який предмет матеріальної культури українці ретельно прикрашали, проявляючи свою фантазію та майстерність; секрети майстрів передавалися у спадок, тим самим вироблялася традиція, характерна для різних груп етносу. Предметом народного мистецтва слід вважати українську вишивку. Вона широко використовувалася в народному костюмі і в побуті.

Вишивка українського костюма багата і різноманітна. Нею оздоблювали жіночі та чоловічі сорочки, верхній одяг, головні убори. Мотиви орнаментів, композиції, кольори передавалися з покоління в покоління, стаючи традиційними. Орнаментальні мотиви були геометричними (ромби, розетки, зірки), рослинними. Способів вишивання та їх різновидів було багато. Найдавнішими видами народної вишивки були заволікання, занизування і настилування. Варіантом останньої техніки є широко поширена на Україні вишивка гладдю. Відома техніка вирізування зазвичай застосовувалася з іншими видами вишивки. Крім естетичного значення, вишивка на одязі нерідко маркована вік людей, їх сімейне і соціальне положення.

По колірній гамі вишивки українські сорочки поділяються на одноколірні, двоколірні і поліхромні. Перші характерні для Польщі, Чернігівщини і Полтавщини, двоколірні ― переважно для Київщини і більшій частині Поділля, поліхромні ― для Західного Поділля і Карпат. Для вишивок північної частини України (північні райони Чернігівщини та Волині) характерний червоний колір. Вишивка цих районів аналогічна російської та булорусской. В середній смузі України (південь Чернігівщини, Полтавщина, Харківщина, Київщина, північні регіони Дніпропетровщини та Херсонщини) червоний колір зустрічається поряд з синім, рідше ― з чорним. У південних районах до цих кольорів приєднується жовтий. У Поділлі чорний колір зустрічається у поєднанні з червоним. У районах, що межують з Бессарабією і Буковиною, зустрічається вишивка, збагачена бісером і металевими прикрасами, що зближує її з молдавською та південнослов'янської. 15 Закарпатські ткані вироби примикають до білорусько-російським. На Гуцульщині отримав всебічний розвиток типовий для всіх східних слов'ян прийом орнаментації тканин у вигляді чергуються гладких і орнаментованих смуг і бордюрів. В Українському художньому ткацтві отримала широкий розвиток рослинна орнаментика, улюбленим мотивом при цьому став гіллястий квітка чи дерево. Цей мотив характерний як для рушників, так і для килимарства, поширеного на Україні повсюдно, але особливо в центральній і східній її областях.

Для фарбування одягу та вовняної пряжі українці використовували рослинність ― траву, кору дерев, квіти. В описах Кинель-Черкаському слободи П. С. Палласом представлений унікальний спосіб виготовлення фарби із природного червця: "З половини червня до половини липня місяця баби та діти зазвичай вправляються перед жнивами у збиранні червця. Вони шукають цього комахи на сухих і бідних місцях, здебільшого біля кореня земляниці, яка у них клубайкой називається, також при рідко зростаючої траві, мохна званої. Вони зрізають цю траву ножиком і збирають в посудині знаходяться на верхній частині кореня сині бульбашки, яких числом до 10 та до 12 буває на одній рослині, і в якому знаходиться фарбувальна комаха. Ці бульбашки, дивлячись по погоді, приходять в досконалість в червні, а в липні починає вже ця комаха вилупаться, що і черкаським бабам досить відомо.

Вони охоче збирають вилупившуюся комаху, ніж бульбашки, бо з неї фарба виходить чистіше і краще. Вони ж розповідають баєчку, що вийшла комаха на певний день збирається з усієї країни до одного куща, і тоді тим людям, які в день свята Казанської Богородиці, тобто 8 числа липня, ходять на світанку в полі оной камахі шукати, залишається на щастіе знайти такий скарб.

Зібраний червець катають в ситі для очищення від землі, потім сушать на сковороді в печі або на вугіллі, невеликий жар випускають. З причини важкого збирання продають червець нарочито дорого, і збирають його не більше, як скільки їм треба для домашнього вжитку, бо вони фарбують червецем своїх поясів і вовняну пряжу, якою вишивають візерунки на своєму одязі.

Якщо вони хочуть фарбувати пряжу, то кладуть у надмірно кислий квас, додають ще квасцов і ставлять посудину в піч на цілу добу. Потім вийнявши пряжу, вичавлюють і сушать, а червець в горщику труть і варять у воді. Коли всі фарбувальні частинки з нього вийдуть, то опускають пряжу в горщик і ще варять. Жменею червця фарбують вони стільки пряжі, скільки потрібно на 2 пояса або тасьми, що складає біля фунта вовни. Фарба з червця кольором не багато краще фарби з трави материнки, тільки що вона не скоро линяє".

В кінці XIX ― початку XX ст. українці перейшли на міський костюм, багато рис національної традиційної одягу були втрачені.

Історія і основні мотиви української вишивки.

Історія народної вишивки в Україні іде коренями в глибину століть. Дані археологічних розкопок і свідчення мандрівників і літописців підтверджують, що вишивання як вид мистецтва в Україні існує з незапам'ятних часів. Вишивкою, за свідченням Геродота, був прикрашений одяг скіфів. Знайдені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків, датовані VІ ст., при дослідженнях показали ідентичність не тільки одягові, але і вишивці українського народного костюма XVIII-XIX ст. Арабський мандрівник X ст. н. е. у своїх розповідях про русів згадує, що вони носили вишитий одяг. На жаль, пам'ятники української вишивки збереглися тільки за останні кілька століть, але і цього досить, щоб з'ясувати, що елементи символіки орнаментів української вишивки співпадають з орнаментами, які прикрашали посуд давніх жителів території України періоду неоліту, трипільської культури.

Вишиванням здавна займалися жінки, які з покоління в покоління передавали саме типові, саме яскраві зразки орнаменту, кольору, технікові вишивання. Вишивки, передаючи характерні ознаки місцевості, відрізняються один від одного орнаментом, технікою виконання і гамою квітів.

У далекій давнині основні мотиви вишивки відображали елементи символіки різних стародавніх культів. Протягом багатьох століть безпосередній конкретний зміст символів на вишивках губився, але традиції їхнього використання не зникли. За мотивами орнаменти вишивок поділяються на три групи: геометричні (абстрактні), рослинні, зооморфні (тварини).

Геометричні (абстрактні) орнаменти притаманні всій слов'янській міфології. Вони дуже прості: кружечки, трикутники, ромби, зиґзаґи, лінії, хрести (прості і подвійні). Важко судити, яке зміст вкладався в ці символи раніше.

Сьогодні на їх основі в народній вишивці широко використовуються такі мотиви, як "баранячі роги", "кучері", "кудрявці", "гребінчики" тощо В орнаменті вишивок зустрічається мотив "кривульки", або "безконечника", відомого ще з часів трипільської культури, тобто він з'явився значно раніш, ніж знаменитий грецький меандр. Відомий візерунок "рожи" (зірочки, розетки) являє собою перехід від геометричного до рослинного орнаменту. Іноді він нагадує зображення сонця і сонячних променів.

В основі рослинного орнаменту лежить прагнення принести у вишивку красу природи. Навіть гранично умовні візерунки виникли в результаті спостереження реально існуючих у природі форм. В українській вишивці часто використовуються такі мотиви, як "виноград", "хміль", "дубове листя", "барвінок" і ін Деякі з них несуть на собі відображення древніх символічних уявлень народу. Так, мотив "барвінку" є символом нев'янучого життя, візерунок "яблучне коло", розділений на чотири сектори, з вишиванням протилежних частин в одному кольорі ― символом любові. У сучасній вишивці зустрічається і древній символ "дерево життя", зображуваний переважно стилізовано у формі листів і гілок.

У вишивках зооморфних (тварин) орнаментів зображуються: кінь, заєць, риба, жаби; із птахів ― півень, сова, голуб, зозуля; з комах ― муха, метелик, павук, летючі жуки. У багатьох випадках зооморфні орнаменти є своєрідним, властивій даній вишивальниці, зображеннями, у яких відбивається її індивідуальне бачення візерунка. У подібних орнаментах виступають у різноманітних, часто вигадливих сплетеннях (однак зі збереженням традиційних вимог до композиції) заячі і вовчі зуби, воляче око, луска коропа, баранячі роги й ін

Вирішальний вплив на характер орнаментальних мотивів мають різноманітні вишивальні шви, так звані "техніки", яких на Україні відомо біля ста. Окремі вишивальні шви характерні для тих або інших етнографічних районів України, а деякі зустрічаються також у білоруських і російських вишивках.

Сорочки на Полтавщині вишиваються головним чином білими нитками, дуже рідко червоними або сірими. Манишка білих сорочок у старих зразках прикрашалися білим візерунком, виконаним гладдю. Візерунок обводився чорними або кольоровими смугами. Техніка вишивання ― шов "уперед голкою", "хрестик", шов "позад голки".

Техніка вишивання Харківської області має дуже багато загального з формами вишивки, що установилися в центральних областях України, але їй властиві і зовсім своєрідні поліхромні орнаменти, створювані напівхрестиком або хрестиком. Ці орнаменти вишивають переважно грубою ниткою, унаслідок чого візерунки створюють враження рельєфних.

Вишивки Полісся прості й чіткі за композицією. Ромбообразна лінія геометричного візерунка повторюється кілька разів. Вишивка червоною ниткою по біло-сірому тлу льняної полотнини ― графічно чітка.

Своєрідною вишивкою здавна славилася Волинь. Візерунки геометричні, чіткі і прості по композиції. Чіткість ритму підсилюється однобарвністю вишивок, виконаних червоною ниткою на біло-сірому полотні. Вишивки північної Волині вражають своєю вишуканою простотою. У південних районах області переважають рослинні мотиви.

Для Чернігівської області характерні білі вишивки. Геометричний або рослинний орнамент вишивається білими нитками або ж із украпленням червоного і чорного. Виконується дуже дрібними стібками, що нагадує бісерні вишивки, характерні для чернігівських сорочок.

Вишивкам Київщини властивий рослинно-геометризований орнамент зі стилізованими гронами винограду, цвітом хмелю, восьмипелюстковими розетками, ромбами, квадратами. Основні кольори вишивок Київщини ― білий, коралово-червоний, відтінений чорний.

У південних областях України техніка вишивки має багато загального з устояними формами центральних районів, однак їй властиві і цілком своєрідні поліхромні орнаменти, виконувані напівхрестиком або хрестиком.

Для подільських сорочок характерні барвистість і розмаїтість швів. Типовим є мережений "павучками", яким примережують вставки на рукави, клинці. Використовується і кольорова мережка ― "шабак". В орнаментах подільських вишивок переважає один колір ― чорний з великим або меншим украпленням червоного, синього, жовтого або зеленого. Найбільш поширені одноколірні (червоні і чорні) вишиванки, рідше ― двох - і триколірні.

На півдні Тернопільської області типовою є вишивка бавовняними нитками зі згущеними стібками: окремі елементи обводяться кольоровими нитками, що забезпечує високий рельєф і колірний ефект. Такі вишивки розміщають уздовж усього рукава повздовжніми або скошеними смугами від полички до краю рукава.

Велике багатство технік вишивання характерно для Вінницької області: низь, хрестик, вишивка розписом, настилання, верхошов (верхоплут), зерновий висновок, вирізування; різноманітні види чорних, білих і кольорових мережок. Поряд з основними швами застосовуються і допоміжні ― вишивка розписом, шов "уперед голкою", контурні шви, якими обрамляють і з'єднують окремі елементи композиції.

Характерною рисою етнографічного району Карпат і Прикарпаття є велика кількість окремих частин регіону зі своїм колоритом. Кожне село відрізняється від інших своєрідністю вишивки, багатством орнаменту і неповторністю квітів.

У народній вишивці Львівської області використовуються різноманітні типи візерунків. У південних районах орнамент вишивок геометричний, білий фон не заповнюється, що додає візерункам прозорість і легкість.

На Буковині крім рослинних та геометричних мотивів використовуються зооморфні, гаптовані гладдю (білою), дрібним хрестиком, штаповкою, крученим швом. Вишивальний матеріал ― бісер, шовк, вовна, срібні і золоті нитки, металеві блискітки.

Гуцульські вишивки характеризуються розмаїтістю геометричних і рослинних візерунків, безліччю композицій, багатством сполучень квітів, головним чином червоного з жовтим та зеленим, причому домінує червоний колір. Два або три відтінки жовтого кольору прояснюють вишивку і додають їй золотавий відблиск.

Для вишивок Закарпаття характерним є мотив зиґзаґ ("кривуля") у різних техніках виконання. Колірна гама вишивок досить широка: червоний сполучається з чорним (при цьому виділяється один колір ― чорний або червоний), застосовуються як білі, так і багатоколірні орнаменти.

В Україні вишивкою прикрашали рушники, фіранки, жіночий і чоловічий одяг. Особлива увага приділялася рушникам ― древнім талісманам будинку, родини. У давнину рушник, вишитий відповідними візерунками-символами, був невід'ємним атрибутом багатьох обрядів: з рушником приходили до породіллі вітати появу на світ нової людини, зустрічали і проводжали дорогих гостей, справляли шлюбні обряди, проводжали в останню путь, прикрашали ікони і накривали хліб на столі. Рушники були своєрідним освяченням початку справи і його закінчення.

Орнаментальные мотивы украинских вышивок уходят своими корнями в местную флору и фауну, в историческую традицию. В глубокой древности основные орнаментальные мотивы отображали элементы символики различных древних культов.

На протяжении многовековой истории искусства вышивки непосредственное содержание символических изображений постепенно стиралось. Несмотря на то, что орнаментальные формы дошли до нас несколько трансформированными, может быть, более абстрактными, символика их в основном сохранилась благодаря традиции.

Анализируя историю народного костюма и рассматривая современный костюм, можно заключить, что в любом современном костюме должны проявляться черты народного, национального, традиционного, что делает его органичнее, самобытнее, роднее, ближе, дороже. При этом следует принимать во внимание и тот факт, что костюм, мода ― явление интернациональное, поэтому было бы не правильным исключать взаимовлияние костюмов, моды всех стран мира. Достижение единства в многообразии и многообразия в единстве ― путь развития и обновления современного костюма.

Источники:

Гасюк Е. О., Степан М. Р. Художнє вишивання. ― К., 1986

Українська народна вишивка (Інформаційний проект "Україна" порталу AtlasUA.net)

Українська вишивка Альбом Видавництво Київ "МИСТЕТСТВО"1993